20 апреля 2016 г. Посол В.Величко дал интервью украинскому информационному агентству «Укринформ» относительно Чернобыльской катастрофы. Интервью вышло под заголовкаом «Чорнобильська катастрофа завдала Білорусі непоправних втрат»
27.04.2016 г.Чорнобильська АЕС будувалася за лічені кілометри від Білорусі. До сіл Верхні і Нижні Жари Брагинського району від станції – лише 9 км. Тому ми пам΄ятаємо і знаємо, скільки біди і горя приніс цей «мирний атом». Так вже вийшло, що понад 55 відсотків забруднених територій в результаті аварії припало на Білорусь.
Мені чорнобильська тема близька і знайома. Тоді, коли сталась аварія, я був керівником одного з районів Гомельської області і брав безпосередню участь у ліквідації її наслідків. Головним було для нас – порятунок людей. Ще до аварії ситуація на станції була далеко не благополучною. Там часто виникали пожежі, порушення техніки безпеки. Тому пожежу 26 квітня 1986 року люди в нас сприйняли як ще одну неполадку, черговий інцидент. Не всі тоді відчули загрозу від радіоактивних хмар і зрозуміли масштаби біди. Тим більше, що наближалися першотравневі свята, пасхальні дні, багато хто планував працювати в полі, на присадибних ділянках.
Коли сталась аварія, до нас у Гомель прибуло дуже багато людей з близьких до станції населених пунктів, зокрема, й з України. Вони зайняли практично всі гомельські готелі. Пам΄ятаю, тоді вперше було виявлене забруднене молоко. І водночас виявилось, що у кожного відомства – оборонного, харчопрому, торгівлі і т. д – свої рівні і допуски радіоактивного забруднення. Приміром, допустимі норми в Україні були в три рази більші, ніж у Білорусі. Думаю, в цьому значна вина цивільної оборони. Вона завжди проводила багато навчань, «гралась у війну», але коли настав час для реальних дій у зв΄язку із чорнобильською аварією, то виявилося, що представники цивільної оборони до них не готові.
Не зовсім розуміли тоді весь трагізм ситуації і керівники районів та областей. Вважалося, що чим далі від станції, тим безпечніше. А все виявилося зовсім не так. Перша радіоактивна хмара пішла на Білорусь, причому значною мірою вздовж річок. Рівень надвисокого радіоактивного забруднення показали гуси, які летіли у північні широти і відпочивали на березі річки Сож, притоки Дніпра. Вони намагались після перепочинку летіти, але втратили орієнтацію. Чому? Що відбувається?
Мені добре пам΄ятаються ті дні ще й тому, що найближчий до ЧАЕС Брагинський район був підшефний нашого Совєтського району міста Гомеля. Ми з головою райвиконкому безпосередньо на місці займалися евакуацією брагинців. Діяли, як могли, виходячи з обставин і наших можливостей. Виникало безліч питань з евакуацією людей, перевезенням їхнього майна, великої кількості худоби. Люди були різного віку, у тому числі похилого, прощання з рідними стінами, місцями, могилами предків було для них непередаваною словами трагедією. Відселили в першу чергу стариків, дітей і жінок. Чоловіків залишили. Сім΄ї виявились розділеними. Сльози, ридання, розпач… Ми поселяли людей у піонерські табори, профілакторії, санаторії – заселяли все, що могли. На все це гірко й важко було дивитися…І це треба було пережити.
Але недаремно кажуть, що горе людей об΄єднує. Так було і в ті дні. Пам΄ятаю, перед аварією наше об΄єднання «Білорусьнафта» закупило в Чехословаччині суперсучасні дво- і триповерхові будинки для профілакторію. Там були й килими, і телевізори, і холодильники, інша побутова техніка. Ми туди поселили брагінських жінок з дітьми. Вони дякували нам за те, що в цій біді змогли створити для них такі умови. На жаль, ні ми, ні вони тоді не знали, що їх переселили у більш забруднену зону, ніж та, що була у їх рідних поселеннях. Це вже через якийсь час місця високого забруднення почали виявляти на далеких відстанях від ЧАЕС. Наприклад, у Воложинському районі Мінської області. Що про це сьогодні можна говорити?
Незабаром для відселених із зони побудували цілі містечка. Там створили і відповідну інфраструктуру – магазини, медпункти, дитсадки і ясла, школи, інші соціально-побутові об΄єкти. Містечка були газифіковані. Але, відверто кажучи, великого бажання жити в них люди не виявляли…
Ми евакуйовували населення, а водночас на Чорнобильську станцію стали прибувати військові, зокрема, з дивізії внутрішніх військ , яка розміщалася під Мінськом. Прибувши, солдати розбивали намети, де їм наказували, а це часто були місця підвищеного забруднення. Належного контролю в ті перші дні, на жаль, ще не було. Дещо пізніше прибув командир, вірменин (вже не пам΄ятаю його прізвища), який скомандував: «Жодних палаток!» І всі військовослужбовці були переселені в житлові будинки, що, безперечно, стало порятунком для їхнього здоров΄я.
Ті перші дні були особливо тривожними. Всі чекали й говорили про ще більшу небезпеку. Тільки сьомого травня прийшов для партійного активу документ за підписом Є. Лігачова, другого секретаря ЦК КПРС, у якому йшлося про те, що загроза гіршого розвитку ситуації ліквідована (якою ціною, я цього не знаю). Ми тоді, пам΄ятаю, привітали ветеранів і один одного з Днем Перемоги, зітхнувши полегшено. На той час усі ми були виснажені і від утоми та недосипань буквально валилися з ніг.
* * *
Наслідки аварії стали для Білорусі великою, непоправною трагедією. Їх можна порівняти, не побоюся цього слова, з втратами, яких зазнала наша земля в роки Великої Вітчизняної війни, коли було спалено 460 населених пунктів. Практично з такої ж кількості білоруських міст, селищ і сіл були відселені люди і після чорнобильської катастрофи. А якщо взяти це у грошовому обчисленні, то ці втрати становлять 36 річних бюджетів нашої країни.
Нині наша країна залишилась віч-на-віч із цією бідою. Ми не маємо можливості підтримувати ті норми, які були введені для мінімізації наслідків катастрофи при Радянському Союзі і які діють сьогодні в Україні і Російській Федерації – в нас просто немає для цього коштів. У нас немає грошей на компенсацію тим, хто проживає нині в зоні забруднення, на пільги для ліквідаторів, на підтримку переселених із зони…
За тридцять років після аварії загострились в людей пов΄язані з нею хвороби – щитовидки, молочної залози тощо. Свого часу була задумка створити у Гомелі радіоактивний медичний центр. Він мав діяти для Білорусі, України і Росії. Згодом ця програма розвалилася. Але білоруси змогли центр добудувати. Сьогодні в ньому – суперсучасне обладнання, хороші фахівці, що дає можливість діагностувати хвороби і лікувати їх на високому рівні. Звертаються в центр і пацієнти з України.
Багато людей повернулось у місця, звідки були тридцять років тому відселені. Я не прихильник того, щоб вважати їх героями. Там відсутня інфраструктура, яка б забезпечувала більш-менш цивілізовані умови їхнього життя. Повернення самоселів – особистий вибір кожного з них.
У зоні відчуження – велика кількість водойм. У них живе багато водоплаваючих , звірини, птахів. Там море птахів. Вони розлітаються повсюди, переносячи із собою радіонукліди. А звірів – цілі табуни. Вони живуть без людей і призвичаїлися не боятися їх.
Тепер на тих землях стоять руїни і хрести. Правда, за час, що минув після аварії, великі земельні площі вдалося очистити, рекультивувати. Статистика свідчить, що в господарський обіг введено більше третини земель, які раніше входили в зону відчуження. І роботи ці тривають.
Не передати, як зруйнував життя цих країв – і не тільки їх –так званий «мирний атом» і скільки горя він приніс. Але ж альтернативи атомній енергетиці поки що немає. Хочемо ми цього чи ні. Особливо для таких країн, як Білорусь. І тому нині неподалік від кордону з Литвою триває будівництво першої білоруської атомної станції за проектом «Росатому». Вона на вісімдесят і більше відсотків забезпечуватиме потреби Білорусі в електроенергії.
Зважаючи на те, що ці мої спогади будуть опубліковані у спеціальному випуску, присвяченому участі у висвітленні ліквідації наслідків аварії журналістів, хотів би зазначити, що про їхню роботу – самовіддану, мужню, високопрофесійну, багатопланову, безперервну – у мене залишилися найкращі враження. Вони разом з усіма співпереживали цю біду, не гналися за сенсаціями, не виставляли себе, а з честю виконали свій журналістський і громадянський обов΄язок.
Валентин Величко, Надзвичайний і Повноважний Посол Республіки Білорусь в Україні
